З огляду на ситуацію після Другої Світової війни, план організації української салезіянської вітки на українських етнографічних землях було відкладено, бо ті, що стали салезіянами, не могли повернутися на рідні землі.
Саме в ті роки Єпископ (згодом Архієпископ) Іван Бучко, Апостольський Візитатор для українців католиків у Західній Європі, вирішив заснувати у діаспорі Малу Семінарію як продовження Малої Семінарії, що існувала у Львові (1919-1944), якої він був першим ректором (1919-1929).
Мала Семінарія мала таку ціль: дати середню освіту українським студентам, вихідцям з діаспори, які бажали б згодом стати священиками чи навіть достойними християнськими провідниками релігійно-культурного життя українського народу в діаспорі.
Владика Іван приклав всіх зусиль, щоб отримати згоду Генеральної Курії Отців Салезіян, щоб українські Салезіяни нею опікувалися. Генеральна Курія погодилася і укладено першу домовленість, яку підписали 24-го листопада 1951 року Кир Іван Бучко і о. Ренато Дзіджотті, Генеральний Настоятель Салезіян.

Генеральна Курія призначила до новоcтвореної Семінарії двох французьких Салезіян: о. Лаврентія Д’Еґера (Laurent D’Heygere), як ректора (1951-1953), і брата Йосифа Кареса, як економа, та двох українських Салезіян: о. Андрія Сапеляка як завуча, а о. Григорія Гарасимовича як духівника і сповідника. Українські Салезіяни прибули  до Франції на початку січня 1952 року. Отець Сапеляк затримався деякий час у салезіянському домі коло Парижа, щоби покращити французьку мову, а о. Гарасимович поїхав до Люрі, де робили ремонт будинку для Семінарії. Отець-ректор відправив у Люрі в каплиці Першу Службу Божу 8 грудня 1951 у Свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Студенти тимчасом проживали та вчилися у французькій Малій Семінарії в Орлеані, 19 км від Люрі. Лише у другій половині шкільного року почали відвідувати деякі лекції в Люрі. Семінарію у Люрі було офіційно відкрито 29 червня 1952 року.
Під час свого існування в Люрі Семінарія була під опікою французьких і українських Салезіян. Тому що число учнів зростало (18 у 1951/52, 34 у 1952/53, 53 у 1953/54), то були прислані з Італії інші українські Салезіяни для викладання українською мовою певних предметів, що відносилися до Української Церкви, її обряду й історії, історії України та її культури. Всі інші предмети викладалися французькою Салезіянами з Франції. На допомогу прибули о. Іван Тилявський і о. Теодор Кудла. 4 березня 1954 відвідав Семінарію та українську салезіянську спільноту Генеральний Настоятель отців Салезіян о. Дзіджотті.

Трирічний контракт підписаний у 1951 році закінчився у 1954 році, але з різних причин Архієпископ Парижа Кардинал Фелтін, новий Апостольський Візитатор призначений Римом для українців-католиків не відновив його. Студенти на кінці 1955/56 шкільного року роз'їхалися, а українські отці Салезіяни повернулися до Італії.
Бачачи це, у 1956р. Кир Іван Бучко звернувся до Ватиканської Конґреґації Східних Церков, яка і погодилася заснувати Семінарію у Кастель Гандольфо біля Риму, у т. зв. Віллі Андреа, придбаній Митрополитом Андреєм Шептицьким у 1929 році. Кир Іван Бучко підписав новий контракт 24 червня в Турині, у згоді з Генеральною Курією Салезіян.
16 грудня 1956 року Мала Семінарія була офіційно започаткована у Кастель Гандольфо святковою Літургією, яку відслужив Кир Іван Бучко. Ректором став о. Андрій Сапеляк, а учителями о. Григорій Гарасимович, о. Теодор Кудла і о. Константин Лихач.
Перебування у Кастель Гандольфо було тимчасовим, бо у 1957-59 роках Конґреґація для Східних Церков побудувала для Малої Семінарії спеціальний будинок у Римі на вул. Боччеа, куди було перенесено Малу Семінарію. 14 жовтня 1959 року Кир Іван відслужив урочисту Святу Літургію та поблагословив її нові приміщення.

У 1961 році ректор Малої Семінарії о. Андрій Сапеляк був іменований першим українським салезіянським єпископом для українців католиків у Аргентині і 15 вересня 1961 отримав єпископські свячення від Кир Івана Бучка у Ватиканській базиліці св. Петра. На його місце було призначено ректором о. Степана Чміля, що перебував у 1948-1961 роках в Аргентині і працював як перший український салезіянський місіонер між українськими вірними.

Коли Патріарх Йосиф Сліпий був звільнений із радянських концентраційних таборів, у яких перебував 18 років, приїхав 10 лютого 1963 року до Риму, то відвідав Малу Семінарію. Він застав у ній 108 студентів і був захоплений нею та рівнем виховання, яке давала. Тому вже 26 березня 1963 року звернувся через Префекта Конґреґації Східних Церков Кардинала Чіконіяні до Папи Івана XXIII і одержав від нього Апостольський лист від 14 травня 1963 р., яким надав Малій Семінарії титул "Папської Української Малої Семінарії св. Йосафата". Це піднесло авторитету школі і сприяло кращим умовам подальшого вступу до інших вузів випускників Семінарії. У 1990 році до Семінарії прибула перша група хлопців з України (22).
У 1996 році покинула приміщення по вул. Боччеа у Римі і перейшла до нової будівлі при салезіянській спільноті по вул. Пренестіно. Гідно виконавши своє завдання бути центром християнського виховання українців в діаспорі, у 1999 році перестала існувати, адже українським Салезіянам вже відкрилася дорога до рідної України, де могли відкрито працювати для спасіння душ і виховання дітей та молоді в дусі святого Івана Боско.

Мала Семінарія проіснувала 48 років: з 1951 по 1999, виховала понад 2500 українців 15-ти країн діаспори та з України, з них понад 60 стали священиками.