В основу задуму та заходів поставити о. Степана Чміля “на олтар святих” лягло глибоке враження святості, яке він справив на всіх тих, які його знали. Він був ієромонахом Салезіянського згромадження, ― першим його українським членом ― який через своє Богоугодне життя сягнув геройської святості за умов нормального життя, ставши прикладом, гідним всім священикам, богопосвяченим особам, ба, навіть всім мирянам, до наслідування!
Дізнавсь я про Степана Чміля через його листи, які він посилав з Італії до Катехита Перемиської гімназії о. Петра Голинського, які він нам читав на уроках релігії. Це були листи, в яких він заохочував гімназистів вступати до Згромадження оо. Салезіян, засновником якого був св. Івана Боско. Саме через ті же листи я рішився стати салезіянином, а зі мною ― ще два мої товариші.
Я особисто познайомився з ним 24 серпня 1937 року уже в м. Турин в Італії, коли він зустрів нас на вокзалі. Він цілий місяць учив нас італійську мову, уже тоді справляючи на нас дуже гарне враження через його веселість, радість, доброту. Після приїзду з України наступних кандидатів в Салезіяни, згодом створилась в Італії групка українців, яку очолив брат Степан, якого ми слухались в усьому, мов Настоятеля. Коли я два роки пізніше вступив на Новіціят, там вже брат Степан був моїм справжнім настоятелем, до завдань якого входила дисципліна та добра поведінка в закладі. Живучи поруч брата Степана, мав я можливість зблизька пізнати його доброту, побожність, чесноти і дари, тому захотів я наслідувати його в усьому. Після року Новіціяту я через студії все рідше й рідше зустрічався з братом Степаном, який висвятився на священика 1945 року, хоч це не обійшлося без великого для нього випробування.
У 1945 році Радянський Союз, вийшовши переможцем у Другій світовій війні, зайняв цілу Україну, ліквідував Українську Католицьку Церкву. Саме в цьому періоді Степан Чміль попросив ієрейських свячень. Вищі Настоятелі Згромадження були тої думки, що краще було б, якби Степан Чміль висвятився в латинському обряді, а відтак працював в Італії між італійцями, поки не буде можливості повернутися до України, а тоді зможе душпастирювати у східному обряді у своїй Церкві. Для Генерального Настоятеля італійця та його Ради така розв’язка виглядала логічною і можливою. Степан Чміль такої розв’язки не прийняв, мимо настоювань з боку Настоятелів, бо вважав, що українські Салезіяни мають зберегти свій обряд. Ставлення Степана Чміля до цього було, хоч покірним та шанобливим, все ж ― рішучим! В наслідок цього Настоятелі змінили думку і дозволили йому та українським клерикам прийняти свячення у східному обряді. Тут треба подивляти людську гідність і духовну зрілість молодого українського семінариста, який вмів з’єднати пошану до настоятелів і, водночас, відстояти своє ― українське. Такою поведінкою Степан Чміль здобув собі велику пошану у самих настоятелів, і спричинив велику радість серед нас українських салезіян, які мали іти його слідами.
Кілька років по свяченні о. Степан Чміль виїхав до Аргентини на місіонерську працю серед тамошніх українських емігрантів. Наші особисті зустрічі перервались на цілих 14 років, хоч часто переписувались листами. Відновились контакти, коли о. Степан вернувся до Італії, вже як директор Малої Семінарії.
Ієромонах Степан Чміль належав до тих людей, кого життя просувається чітким направленням свідомої волі, яка веде до визначеної мети. Однак робив він це покірно, непомітно. З батьківського дому у Судовій Вишні, розумний та чемний хлопець виносить разом з лагідною сердечною українською вдачею, глибоку релігійність, поєднану з прив’язанням та палкою любов’ю до своєї Церкви та Батьківщини. У Перемиській [українській] гімназії у ньому розвивається і вкорінюється запал до всього, що рідне, до своєї Церкви. Тут зроджується у ньому гаряче бажання цілком посвятити себе на службу своєму народові, виховуючи українську молодь на свідомих християн та чесних громадян своєї Батьківщини. Тому, не закінчивши гімназійних студій, відправляється з першою групою кандидатів до Салезіянського згромадження в Італії, щоби там продовжувати студії та створити вітку українських Салезіян.
По довгих роках приготування постає в Римі Українська Мала Семінарія, як перший осередок та стартова площадка української вітки салезіян. Вона майже впродовж 20 років стала нивою, на якій о. Степан посвятив усі свої сили, цілого себе, ціле своє життя. Його бистроумність та природжена інтелігентність, збагачені довголітнім досвідом, обильними та багатими Божими дарами, стали оцією криницею, з якої ті, що були з ним, черпали духовні перлини. Він насправді був нам братом, другом, дорадником, утішителем.
Він, без найменшого сумніву, став українським святим Іваном Боско. У його зусиллях створити та організувати салезіянську вітку можна, найперше, добачати діяльність вихователя, якій о. Степан Чміль посвятив більшу частину свого життя. Вірний умертвленню, яке він виявив у сповненні свого обов’язку настоятеля, вихователя та учителя, поєднана зі слабким здоров’ям, вчинили його мучеником у кожній хвилині своїх трудів.
Таємниця святості життя о. Степана Чміля крилась у глибині його душі, поєднані з Христом Богом. Його злука з Христом була постійною як у молитві так і в праці, так що вся його діяльність була безперервною молитвою. В цьому він наслідував засновника Салезіянського згромадження, св. Івана Боско. Хоча його день був позначений множеством завдань, він на молитву завжди знаходив час. Молитва була, як для св. Івана Боско, повітрям, яким він дихав.
Чесноти, якими відзначився cв. Іван Боско у своєму трудолюбивому житті були чеснотами, якими збагачувався о. Степан Чміль впродовж всього свого життя. Також і він старався проводити непорочне, чисте, смиренне і убоге життя. Від св. Івана Боско він навчився любити працю та поміркованість в їжі і питті. Був добрий зі всіма, а з безмежною любов’ю відносився до дітей і молоді. В кожному він бачив безсмертну душу, яку він допомагав спасти. Як св. Іван Боско, о. Чміль плекав у всіх любов до Церкви в особах Папи та Пастирів Церкви.
Проголошення святим о. Степана Чміля було б великим збагаченням для Української Церкви. Це був би вклад у святість нашого народу, бо через нього ми б збагатились духом св. Івана Боско, який своєю натхненою духовністю, відкрив двері до святості не тільки монахам, мученикам, і загалу вірних, а зокрема молоді, за прикладом чотирнадцятилітнього св. Домініка Савіо, вихованця Св. Івана Боска.
