Є такі люди у світі, які своїм взірцевим життям, ділами та словами, вміють притягувати до себе інших! Що більше! Вони здатні не лише завернути на путь праведних тих, які заблукали, але й прямо вказати її тим, яким вона була невідома. Таких людьми ми називаємо «святими», «праведниками», чи «преподобними».
Таким «преподобним» вже за свого життя був о. Степан Чміль, якого Патріярх Йосиф Сліпий висвятив на єпископа в монастирі монахів Студитів у Маріно, на окраїнах Рима, Італія, 2 квітня 1977 р., призначивши його єпископом Перемишля (до війни українське місто, а після війни — польське).
Свою святість Отець черпав зі святості св. Івана Боско, засновника релігійної фамілії богопосвячених осіб — Салезіян, найголовнішим завданням яких є займатись злиденною, безпритульною молоддю. Українських греко-католицьких Салезіян сьогодні є багато, і в майбутньому їх число зросте, але якби не через о. Степана, навряд чи сьогодні вони взагалі існували б, бо він був першим українським салезіянином східного обряду, який показав наступними поколінням, яким чином поєднати харизму суто римо-католицького згромадження-чину зі східною духовністю та обрядовістю.
Коли о. Степан навчався у Перемиській гімназії, він мав можливість чути про св. Івана Боско, якого Церква проголосила «батьком та учителем молоді» і якому в Соборі св. Петра у Вічному Місті, столиці католицизму, визначили місце в ніші над правою стіною центральної нефи, — мармурна фігура, яка зображає його в супроводі свого вихованця св. Домініка Савіо, — від катехита гімназії о. Петра Голинського. Захопившись цією постаттю вихователя молоді, юний Степан загорівся бажанням стати салезіянином. Боже Провидіння було з ним, бо саме в цій порі, коли він захопився особою св. Івана Боско, Глава і Отець УГКЦ, митр. Андрей Шептицький, побачивши трагічне становище, у якому знаходилася молодь в Україні: брак українських католицьких учителів та просвітителів, безробіття, воюючий атеїзм… звернувся до Перемиського владики Йосафата Коциловського, доручивши йому задум заснувати в середині  нашої Церкви вітку оо. Салезіян. Владика Йосафат, у свою чергу, довірив цю справу своєму Вікарію, прелату Василю Гринику та катехиту Перемиської гімназії прелату Петру Голинському. Після позитивних відгуків Салезіянських Настоятелів прийняти до себе кандидатів з УГКЦ, без зміни свого обряду, розпочався набір гімназистів, охочих поїхати в Італію, щоб по студіях стати Салезіянами. Юний Степан відразу зголосився, а з ним ще інші чотири учні. Було прийнято ще п’ять кандидатів з різних міст та сіл єпархії.
І так о. Степан, по завершенні навчання та підготовки в Італії, став першим салезіянином східного обряду і промостив шлях майбутнім поколінням українських салезіян східного обряду. Підкреслюю «східного обряду», бо з приводу приналежності до східного обряду виникло багато непорозумінь та труднощів з боку італійських римо-католицьких салезіян, які не розуміли відмінність обрядів. Проте вдалось все пояснити та зробити зрозумілим для усіх! Коли впродовж кількох років все вияснилось, о. Степан висвятився на диякона та священика у нашому обряді.
Отець Степан скріпив свою святість Таїнством Священства! Вже за його гімназійних років отримував він похвали та захоплення не одного через його побожність та любов до молитви, що лягли в основу його праведності. Отець був людиною молитви. Я сам це відчув, проживши з ним більше сімнадцяти років. Коли говорити з ким-небудь, хто мав можливість, хоч на коротко, зустрітись з ним, той, неодмінно, скаже: «Мені здавалось, що я був в присутності святої людини, у якої все життя - безперервна молитва!»
Отець Іван Ортинський, співбрат о. Степана впродовж багатьох років, дав такий титул своїй книжечці про о. Чміля, - «Людина усміху»! І так справді було. О. Степан мав  поcмішку, що супроводжувалася завжди добрим та щирим словом, і яка ніколи не покидала його обличчя, була святою, мало не ангельською. Вона роззброювала найзакам’яніліші серця, заспокоювала, дарувала надію, прояснювала шлях моментально затемнений труднощами та прикрощами людського життя. Його радість захоплювала душу! Видно було, що ця радість чи безневинна веселість не були зовсім вимушеними. Вони випливали з надр найщирішої, яка могла бути на землі, душі. Його поради у сповіді, — за отцем постійно шукали каяники, — були доречні і ніколи суворі. Сповідь у нього виходила як повчальна розмова добродушного батька з сином.
У моїх особистих споминах про о. Степана я пам’ятатиму його як «людину молитвослова». Він постійно молився з нього. Коли о. Степан, влад. Іван Хома та я, відбували канікули в горах Альпах, в салезіянському домі в селі Перрер, у стіп гори Червіно, ми часто йдучи гірськими плаями молилися вервицю, а коли приходив час, затримувались, сідали на луці та серед чудесної природи молились часослов. Скільки разів ходив я до нього, щоби він мені пояснив, як молитися з нього.
Отець Степан дуже любив Великопісні відправи. Я з ним ходив мало не кожного разу на такі богослужіння в каплиці УКУ в Римі, особливо тоді, коли приїжджав наш Патріарх Йосиф Сліпий.
Отець Степан Чміль був насправді праведною людиною тут на землі. Він надихав людину до добра та святих речей. Я завдячую своє салезіянське покликання йому, бо це через нього я полюбив св. Івана Боска, і це до такої міри, що я вирішив піти його слідами.