Я народився в Місіонес, Апостоле, в колонії Лас Тунас, між ріками Парана та Ігуана (Аргентина). Отримавши Атестат зрілості в салезіянському закладі для кандидатів в салезіяни в Кордобі, я подався на новіціят у Буенос Айресі. Перш ніж перебратись до новіціяту, ми перебули три дні в салезіянському інституті у Рамос Мехія. Саме тут я уперше зустрів о. Степана Чміля. Я не знав його, тим менше, що він був українцем та салезіянином, що обслуговував українців на околицях Буенос Айреса, відправляючи їм Святу Літургію в каплиці салезіянського інституту в Рамос Мехія. Тому що мої товариші знали, що я був східного обряду, мені сказали, що у домашній каплиці якийсь священик правив Східну Літургію в присутності добірного числа людей. Я пішов подивитись і пізнав багато людей з Місіонес. Між ними і мого брата. Це були люди, які прибули до Буенос Айресу в пошуках праці, щоб зароблені гроші потім посилати до своїх родин в Місіонес. Після св. Літургії я підійшов до отця, і ми отак познайомились. Він дуже зрадів, коли почув, що я хотів стати салезіянином. Після року новіціяту я пішов на студії філософії у Кордобі, приблизно 800 кілометрів від Буенос Айресу і не мав можливості часто спілкуватися з о. Степаном. Згодом, коли о. Степан від’їхав до Риму, бо його призначили директором Малої семінарії в Римі, я став на його місці душпастирем наших людей і десять років служив у салезіянській каплиці… Всі споминали доброту, лагідність, відданість о. Степана, яку він виявив до своїх вірних. Отець не викладав у школі і не мав інших занять, хіба що кілька годин на тиждень працював у салезіянській книгарні, у такий спосіб посвятив багато часу українським прихожанам.
Я зустрівся знову з о. Степаном щойно в 1975 р., коли поїхав на рік до Малої семінарії в Римі, де викладав релігію та українську мову. Ми дуже часто прогулювались по подвір’ї та говорили багато про Аргентину, адже не мали багато занять. За тих десять років, що ми не бачилися, ми переписувались дуже часто.
Отець Степан був дуже побожним, а також надзвичайним сповідником. Хлопці його дуже любили й шанували. Я ніколи не бачив, щоб він переступив в будь-який спосіб свої обіти чи салезіянські статути. Він в усьому був зразковим і не давав в нічому поганого прикладу. Він дуже часто повчав інших як треба себе вести, молитися. Був веселим, радісним, великим оптимістом з природи.
Я довідався від владики Андрія (Сапеляка), що о. Степан був єпископом. Він напевно зрозумів, що мені було відомо про його єпископський сан, коли я написав до нього листа і просив у нього благословення.